Як робити те, що любиш

Нещодавно ми з прикрістю виявили, що ще не існує перекладу одного дуже важливого і цінного есе, «Як робити, те що любиш» Пола Грема. Цей твір перекладено на 12 мов і має дуже багато поширень. Положення виправлено – переклад нижче. Коротко розповімо чому це есе варто прочитати.

По-перше, його написала людина, яка багато досягла в своєму молодому віці. Англієць Пол Грем заснував ряд дуже успішних високотехнологічних компаній ще в 90-ті. Пізніше і зараз займається пошуком та допомогою в розвитку починаючим проектам – венчурним інвестуванням по всій планеті. Цікавою є його особистість ще й тому що він успішно поєднує точне і механічне з прекрасним. Це показує висока популярність у всьому світі його есе («Хакери і художники» та ін.) і його статус доктора філософії з комп’ютерних наук, здобутого в Гарварді та навчання мистецтву у Флоренції.

Впевнені, що це есе допоможе вам розібратись і знайти баланс між необхідністю робити щось заради грошей і бажанням все-таки робити те, що подобається саме вам. В будь-якому випадку, стаття цікава сама по собі тим, що надає погляд зі сторони на проблеми найманої праці, нормального життя найманого працівника, мотивації і можливості втілення своїх здібностей не на шкоду матеріальному стану.

Стаття Пола Грема під назвою «Як робити те, що любиш» (оригінал знаходиться тут). Приємного читання!

Примітка: В процесі перекладу, якось сам собою віднайшовся уривок давнього твору Сковороди. І як же він влучно підкреслює те, що хотів сказати Пол! Тому процитуємо його тут, нехай він допоможе вам налаштуватись і відчути зв’язок між давнім і сучасним, українським і далеким, але не чужим.

«Багато хто, потоптавши природу, вибирає для себе ремесло наймодніше і найприбутковіше, але сим вони лише ошукують себе. Прибуток не є утіха, але мусить слугувати для задоволення тілесних потреб, а коли се й утіха, то не для серця; утіху для серця матимете у спорідненій праці. Тим ся справа приємніша, чим спорідненіша. Коли б утіха була від розкоші, то чи було б так мало багатих? Але спокійних і бадьорих серед них мало.

Багатством живиться лише тіло, а душу звеселяє споріднена праця. Ось де зала солодкого її бенкетування. Тут вона, наче хитра машина, що обертається на повний хід, тішиться і, обходячись лише житнім хлібом та водою, не заздрить на царські хороми.»

— Григорій Сковорода

Як робити те, що любиш
Січень, 2006

Робити щось якісно можна тільки люблячи свою справу. Ця ідея не нова. Ми cпростили її до чотирьох слів: «Роби те, що любиш». Але недостатньо тільки розповісти людям про це. Робити те, що любиш складно.

Ідея в цілому не відповідає тому, що більшість з нас засвоїла в дитинстві. Коли я був дитиною, здавалося, що робота і розвага були протилежностями за своїми визначенням. Життя мало два стани: частину часу дорослі примушували вас робити якісь речі, і це називалося роботою; інший час ви могли робити те, що хотіли, і це називалося грою. Зрідка речі, які примушували робити дорослі, були цікавими, так само як іноді ігри – ні, наприклад, якщо ви падали і ранили себе. Але, виключаючи ці дещо незвичні випадки, робота більшою мірою характеризувалася як нудьга.

І це не здавалося випадковістю. Школа, як думалось в дитинстві, була нудною, бо вона готувала вас до дорослої роботи.

Світ у той час був розділений на дві групи: дорослих і дітей. Дорослі, як певна раса проклятих, працювали. Діти – ні, але вони ходили в школу, яка була вихолощеною версією роботи, і нібито готувала до справжньої праці вже в дорослому житті. Як би ми не любили школу, але дорослі стверджували, що доросла робота буде ще гіршою за навчання в школі, і те, що ми мали, було менш нестерпним.

Вчителі, здавалося б, абсолютно беззастережно вірили в те, що робота – це не розвага. Що не було сюрпризом: робота була нецікавою для більшості з них. Чому ми, школярі, повинні були запам’ятовувати столиці штатів замість гри в квача? З тієї ж причини, що вони, вчителі, наглядали за групою дітей замість того, щоб засмагати на пляжі. З цього народжується висновок: ви не можете просто так робити те, що бажаєте.

Я не кажу, що ми повинні дозволяти маленьким дітям робити все, що вони хочуть. Адже їм по життю доведеться займатися деякими справами (виробляти деякі речі, виконувати певну роботу). Але якщо ми змушуємо дітей робити щось нудне, буде мудро пояснювати їм, що рутина – це не визначальна властивість роботи, а справжня причина, чому вони працюють над нудними речами зараз, полягає в тому, що вони зможуть працювати над більш цікавими речами пізніше. [1]

Одного разу, коли мені було 9 чи 10 років, мій батько сказав мені, що я коли підросту, можу бути ким захочу до тих пір, поки мені це подобається. Я запам’ятав це абсолютно точно, тому що тоді це здавалося ненормальним. Це звучало так ніби він порадив мені користуватись сухою водою. Що б він тоді не мав на увазі, але я не сприймав про це буквально. Тоді я не думав, що робота дійсно може бути захопливою  як гра. Пройшли роки, перш ніж я зрозумів це.

Роботи

Під час навчання у ВНЗ, перспектива реальної роботи маячила на горизонті. Дорослі іноді приходили розповісти нам про свою роботу, або ми ходили спостерігати як вони працюють. Завжди передбачалось, що вони насолоджувалися тим, що робили. Озираючись назад, я думаю, що один з них дійсно отримував задоволення: пілот особистого реактивного літака. Але я не думаю, щоб воно було у менеджера банку.

Основним мотивом, чому, вони діяли, так ніби всім їм подобалася робота, було правило вище середнього класу (мається на увазі клас американського суспільства – прим. перекладу), яким належало керуватись. Згідно нього, сказати, що ви зневажаєте свою роботу, означає не тільки зашкодити кар’єрі, але і допустити публічну нетактовність.

Чому так звично прикидатися, наче вам подобається те, що ви робите? Перша фраза цього есе пояснює це. Якщо потрібно щось любити, щоб робити це добре, то виходить, що всі найбільш успішні люди будуть любите те, що роблять. Ось звідки походить традиція вище середнього класу. Подібно тому, як будинки по всій Америці заставлені стільцями, які є нічим іншим, як імітацією n-ного ступеня стільців, придуманих 250 років тому для французьких королів (і про це не знають їх господарі), так і загальноприйняте відношення до роботи (про що не в курсів ті, хто його поділяє) є не що інше, як пародія n-ного ступеня на відношення до роботи людей, які зробили дійсно великі речі.