“Olya Fromkiev” з Сінгапуру, травневий день у Києві і життя в Україні

Зустріч…

Хтось ловить і обіймає мене з-за спини біля «Інтервал Плаза». Зараз середина травня, сонячно, але доволі прохолодно. Вона впізнала мене, хоч ми і рік не бачились. Оля – з Бердянська, чи тепер вже із Сінгапуру. Радісна зустріч. Вітання. Я жартома прошу проговорити слово «паляниця». Колись вона розповіла мені, що це слово правильно може вимовити тільки людина, яка знає українську. І от зараз вона чітко вимовляє це слово, хоча і розмовляє все життя російською, а тепер з колегами – тільки англійською. Ми зажди чудово розуміли один одного, не зважаючи на мовні вподобання. А зараз обоє сміємось.

з біофаку в Сінгапур

Оля, або як у ФБ – Olya Fromkiev, закінчила минулого року біофак Шевченка. Більш того, вона примудрилась самостійно вступити до Наньянського технологічного університету (Nanyang Technological University) в Сінгапурі на аспірантуру. «Доктор філософії в галузі імунології» – так це правильно називається. Зараз вона одна з небагатьох, хто представляє Україну в центрі південно-східної Азії.

Там вона цілеспрямовано мучить техаських мишей за науковою методою заради кращого майбутнього для людства. І вже навіть танцювала з британським професором-лауреатом престижної преміі в галузі імунології. Ціль її експериментів дуже благородна – зрозуміти природу системного червоного вовчака і побороти його. А танець з професором – один з прикладів демократичності навчання і простоти порядків наукового середовища в Сінгапурі. Більше про це буде в інтерв’ю Олі, яке скоро вийде в світ.

Зараз Оля дуже вибачається – вона проспала і запізнилась на годину. «Нічого страшного» – кажу, а самому неможливо навіть уявити як це: пролетіти півсвіту з Сингапуру до Мілану, потім до Києва, два дні паузи – і далі на Схід, в Бердянськ. Мабуть це досить тяжко, щось мені це підказує.

освіта там і тут: яка різниця?

Ми доходимо Ботсаду. Обоє згадуємо приємні моменти від попередніх відвідувань… Попереду і ліворуч бачимо багато акацій в цвіті. Зараз триває приємна пора, оспівана Бокаччо в Декамероні, нам весело і ми багато говоримо. В її навчанні зараз період особливо великого навантаження (“просто велике навантаження – річ постійна і неминуча” – цитата:). І Оля розповідає, що тяжче за все – це побачити ліс за деревами. Жаліється, що це – те чого нас, тут, в Україні не вчать. Що наша освіта це теж саме, що й церковні школи зразка 18 століття. Приходиш, сидиш і запам’ятовуєш святі писання. Тільки тоді то була Біблія, зараз це “биті” підручник безумовних авторитетів від науки.

– Але ж ці всі знання доступні в один клік! Це майже нічого не варте. А от вміння збирати розрізненні знання і факти, обробляти їх і створювати нові теорії, гіпотези, нові знання – ось що насправді цінно! – говорить Оля.

Тяжко з цим не погодитися: поки багато людей просто ходять на роботу, яка майже позбавлена творчості, і їх це влаштовує, десь в тій же Південно-Східній Азії (яку як приклад згадав в своїй інавгураційній промові президент) люди творять і думають, і живуть, мабуть, таки краще. Тут ще згадуються слова випадкового перехожого: «Ми живемо так, як нас навчили наші батьки, а тепер вони дивуються чому в них такі низькі пенсії».

життя з “божевільними рудими”…

Так, я завжди знав що Оля дуже цілеспрямована. І ось ця дівчина, що з початку підкорила Київ, вивчила англійську і зараз підкорює Сінгапур, а може й Азію. Вона багато подорожує. Десь в М’янмі в них вкрали машину, по-моєму, десь в Індонезії її депортували і ледь не посадили. Десь ще було багато моментів, але то таке.

Вона продовжує розповідь, розказує, що дуже не вистачає знання англійської, а ця мова є основною в середовищі “божевільних рудих” (саме так аборигени називають всіх приїжджих білих за їх жагу до подорожей та гастрономічні вподабання, більше про це – в наступному інтерв’ю Олі). Перший час, добру половину розмов вона не могла сприйняти. «Це як половина твого світку в пітьмі» – говорила вона восени 13-го. Сьогодні ж вона дарує мені книгу Джейн Остін. Цю книгу подарували їй у Відні. Вона читала її довго і з декількома словниками. Але це було того варто. З її слів, книга для неї стала свого роду провідником в світ краси англійської мови. І ось вона дарує її мені з побажаннями зрозуміти цю красу. Я дякую їй, і мені лячно: книга доволі об’ємна, а мій словниковий запас ледь біля середнього.

Оля розповідає випадок сім’ї знайомих: вона з Італії, він з Росії. Вони науковці і спілкуються англійською, а точніше її спрощеною формою спеціально для такої міжнаціональної робочої сфери. Вони хочуть дитину і тут постає питання ким вона виросте: азіатом, європейцем чи росіянином?  Рівень їхньої англійської мови, чужої для обох, не може передати необхідних емоцій в стосунках і це точно залишить відбиток на їхній сім’ї. Схоже, що культурна різноманітність і самовизначення в ній – це проблема дітей тамтешніх науковців.

робота в лабораторії і події в Україні

Говоримо також про події лютого і березня. Вона розповідає, що їй пропонували долучитись реформаторських ініціатив в українській освіті, вона з великою охотою згодилась. Але, невідомо з яких обставин, листування з українською ініціативною групою з цього приводу припинилося.

В неї великі надії на майбутнє в Україні і вона розуміє необхідність реальних змін. Розповідає про свій страх під час перельоту: здаволось що Бориспіль захоплять. Потім, що захоплять зал. вокзал. Втім нічого з цього не сталось.

Того лютневого дня, коли на Майдані все відбулось, вона була в лабораторії. Проводила дуже і дуже важливий експеримент, коли не можна було відірватись ні на мить. Тому Оля сиділа там майже добу без новин: тільки мама писала по скайпу без упину: «все добре, тільки не читай новин… і фейсбук, і нікому не дзвони! Все добре». Десь під час нашої розмови вона зазначила: «Я знаю цих людей на Сході. Я жила серед них. Вони не можуть таке робити – вони прості, добрі і наївні як діти. Ними верховодить хтось злий».

Чудовий весняний день доходить кінця. Ми прощаємось. Ввечері Оля сяде на потяг до Бердянська, через кілька днів – полетить в Сінгапур.

що було після зустрічі?

Недавно, вже в Червні, Оля дзвонила і розказувала що їй снився сон в якому її викрадають терористи. Я намагаюсь її заспокоїти, що все добре і нічого страшного не буде. А сам ловлю себе на думці, що не можу її зрозуміти.

Я виріс на Поліссі і ніколи не бував в Бердянську чи на Донбасі. Вдома ж все як і колись: все контролюється тими ж людьми, а монополія на будь-які зміни і надалі – в містечкових панків. Маса ж людська хоче лиш хліба. І мені тяжко зрозуміти її: як це, коли війна, як страшна зрежисована злим карликом вистава йде поруч і грають в ній твоїми близькими. Її тітка з Луганська каже, що там з п’ятиста тисяч лишилось від сили сто.

Тим часом Оля забрала свою родичку на навчання до Сінгапуру і платитиме за неї і себе – вона ж сильна!

Якось ми говорили, що допоки людина сама щось не змінить на краще, жодна інша людина їй в цьому не допоможе. Оля – така людина що може і змінює, декому навіть допомагає.

Ота наша зустріч в травні дала мені ще ширше розуміння життя. Воно усюди і воно подібне. В Сінгапурі і в Україні: в Бердянську і на Поліссі, і людина може проживати його так як хоче і допоки здатна змайструвати та втілити потрібні їй зміни.

Фото в заголовку – з ФБ-сторінки Олі, знято десь в Індонезії)

травень-червень, 2014-й, Київ

Читайте також: Доповідь на тему нових підходів до навчання в університеті, Nanyang Technological University