Берлінале 2014: Важке «золото» Берлінале на тонкому льоду

Зазвичай прийнято лаяти журі, якщо воно приймає дивне рішення – мовляв, зовсім розум і смак втратили. І тоді обговорення підсумків фестивалю перетворюється на осуд суддів- відморозків. Насправді ж усі вони там в журі чудово розуміють – і чим відрізняється хороше кіно від поганого, і які вітри дмуть на просторах фестивального руху. Правда, у випадку з 64-м Берлінським кінофестивалем, який закінчився в суботу, питань і правда більше, ніж зазвичай.

totalПерше і головне. Як вийшло, що один з найслабших фільмів цьогорічного Берлінале – китайський «Чорний вугілля, тонкий лід» Дяо Йіма – отримав аж два престижних призи? Крім «Золотого ведмедя», в Китай поїхав його срібний побратим за кращу чоловічу роль. Фільм, що розповідає про колишнього поліцейського, що узявся розкрити серію вбивств в засніженому місті на півночі Китаю, знятий у стилі іронічного неонуар. Іронії, однак, багато хто не помітив, прийнявши картину за натуральний детектив. Втім, усвідомлення того, що перед нами стьоб, не зробила фільм жвавіше і привабливіше.

Друга за значущістю нагорода – Гран-прі журі – вирушила до Великобританії у валізі Веса Андерсона. Таким чином журі віддячила Андерсону за веселий балаган під назвою «Готель Гранд Будапешт» (The Grand Budapest Hotel). І тут журі, якщо й перестаралося по частині вагомості призу, зрозуміти його можна – левова частка конкурсних фільмів викликала в пам’яті лише знамените «Підніміть мені повіки!», являючи на екрані нудну суєту персонажів, і не більше того. Хоча і «Готель Гранд Будапешт» цим грішить неабияк, але все ж свій, індивідуальний, не схожий ні на чий, почерк режисера і його впізнаваний стиль несуть в собі відому цінність. Критики, акредитовані на Берлінале, звичайно ж, ратували за «Отроцтво» Річарда Лінклейтера. Міжнародна преса рясніла захопленими дифірамбами, але чим гучніше лунали вигуки захоплення, тим очевидніше було, що «Золотого ведмедя» Лінклейтеру не бачити.

otel_g_bud

Журі вкрай рідко погоджується з журналістами – у нього свої завдання і своя політика, розкіш об’єктивної оцінки з точки зору лише художньої цінності йому зазвичай недоступна. Що вдієш – такі правила гри. І хоча Лінклейтеру дістався «Срібний ведмідь» за режисуру, думається, що «золото» пішло б йому більше. «Отроцтво» (Boyhood) – несподівано вдалий симбіоз формального новаторства і традиційності змісту. Режисер взявся за цей фільм дванадцять років тому, знявши епізод з життя семирічного хлопчика Мейсона і його сім’ї. Рівно через рік зняв ще один. Через рік – ще. На наших очах дорослішав Мейсон і його сестра, виходила другий і третій раз заміж мати, одружився батько, хлопчик надходив до коледжу, закохувався, агітував за Обаму і виїжджав з рідного дому. На наших очах він перетворився з малюка в бородатого 19-річного юнака і став тим, ким буде тепер все життя. Вивчення таємниці дорослішання і знаходження свого «я», зроблена в режимі онлайн, – дотепний хід американського режисера-інтелектуала. При цьому сюжет зовсім не рясніє крутими віражами – на екрані тече буденне життя американської провінції з усією її рутиною. А відірватися неможливо всі три (!) години.

Логічним ходом «Срібний ведмідь» за сценарій пішов до Дітріха і Ганні Брюгеманнам, які створили дійсно захопливу літературну основу фільму «Хресний шлях». Героїня картини, 14-річна Марія, дівчинка з провінційного німецького містечка, стає заручницею релігійного фанатизму своїх батьків-сектантів і робить сходження на умовну Голгофу, чотирнадцять разів зупиняючись в дорозі, як сам Ісус, якому беззастережно належить серце юної героїні. Формальна сторона фільму – пряма алюзія до Святого Письма – здалася журі дуже екстравагантною і навіть затьмарила в його очах зайву дидактичність фільму одночасно з відсутністю в ньому хоч якийсь художньої, образної привабливості.

hres_shlАнтиклерикальна тема зараз взагалі дуже затребувана в Європі, фільми на цю тему множаться зі швидкістю вірусу, і шанс виділитися на фестивалі з картиною про наслідки релігійного фанатизму досить великий. Правда, більшість таких картин як раз і грішать підвищеною дидактичністю і незграбністю, як «Хресна дорога». Виняток хіба що – яскрава картина Ульріха Зайдля «Любовь. Віра», що викликала два роки тому гучну сварку на Венеціанському фестивалі. На Берлінале, до речі, без політичної свари теж не обійшлося, хоч і прозвучала вона не дуже голосно. Єврейська громада Німеччини виступила з гнівною відповіддю на адресу фестивального керівництва, який вирішив нагородити почесним «Золотим ведмедем» за внесок у кінематограф британського режисера Кена Лоуча. Лоучу пригадали його висловлювання і демарші проти Ізраїлю. Художник лівого спрямування, Лоуч давно і послідовно критикує Ізраїль і навіть закликав до його культурного бойкоту.

Інший скандал – правда, теж місцевого значення – спровокував Ларс фон Трієр, який зухвало промовчав весь фотокол і відмовився спілкуватися з журналістами. Його торс прикрашала футболка з написом «Персона нон-грата Каннського фестивалю. Офіційний вибір журі», нагадувала про скандал трирічної давності, коли Трієра і правда оголосили на Лазурному березі персоною нон-грата за його фразу «Я розумію Гітлера, і він мені навіть симпатичний». Потім балакучий датчанин спробував виправдатися, але було вже пізно. Режисерська, без купюр, версія його «Німфоманки», прем’єра якої пройшла в рамках Берлінале, відрізняється від прокатної на 20 хвилин і містить в собі зайвий статевий акт, два докладних зображення жіночого причинного місця і три – чоловічих. А так – Трієр, як завжди, дотепний, революційний і мізантропічний, а спроба втягнути секс в круговерть інтелектуального та духовного життя людини, зробити його частиною світового культурного процесу цілком собі у дусі нового Ренесансу.

І під кінець – повна нісенітниця: приз ім. Алфреда Бауеру вручили 91-річному старцю Алену Рене за фільм «Життя Райлі», нарочито театралізовану картину з сильним смаком сюру. Досить сказати, що цей приз зазвичай «за відкриття нових перспектив», тобто молодим і багатообіцяючим. Якщо це така дотепність членів журі – то вона навряд чи доречна, якщо таким чином судді хотіли, навпаки – зробити класику комплімент, то комплімент вийшов страшно незграбний.

rallyБула без радості любов – розлука буде без печалі. Відбувся рівний гладкий фестиваль, і під стать йому трапилися уподобання журі. Одна радість: на самому кінематографі це ніяк не відіб’ється.

Це переклад статті Катерини Барабаш «Тяжелое “золото” Берлинале на тонком льду» з http://www.theinsider.com.ua/

… тут думки знаходять шлях до реалізації